Гра "Розумники"
Як Незнайко був музикантом
Оповідання про Незнайка
Якщо Незнайко брався за якусь справу, то робив її не так, як слід, і все в нього виходило навпаки. Читати він вивчився тільки по складах, а писати вмів тільки друкованими літерами. Багатьом здавалося, що в Незнайка зовсім порожня голова, але це неправда, бо як би він міг тоді міркувати? Правда, міркував він погано, та черевики взував на йоги, а не на голову, а для цього теж глузд треба мати.
Незнайко був не такий уже й поганий. Він дуже хотів чого-небудь навчитись, але не любив трудитися. Йому хотілося вивчитись одразу, без ніякої мороки, а з цього, звичайно, нічого не могло вийти навіть у найрозумнішого коротульки.
Малюки й малючки дуже любили музику, а Гусля був чудовий музикант. У нього були різні музичні інструменти, і він часто грав на них. Усі слухали музику й дуже хвалили.
Незнайкові було завидно, що хвалять Гуслю, от він і став просити його:
– Навчи мене грати. Я теж хочу бути музикантом.
– Учись, – погодився Гусля. – На чому ти хочеш грати?
– А на чому найлегше вивчитись.
– На балалайці.
– Ну, давай сюди балалайку, я спробую.
Гусля дав йому балалайку. Незнайко забренчав по струнах. Потім каже:
– Ні, балалайка дуже тихо грає. Дай щось інше, гучніше.
Гусля дав йому скрипку. Незнайко поцигикав смичком по струнах і сказав:
– А ще гучнішого нічого нема?
– Ще труба є, – відповів Гусля.
– Дай-но сюди, спробуємо.
Гусля дав йому велику мідну трубу. Незнайко як дуне в неї, а труба як зареве!
– Оце гарний інструмент! – зрадів Незнайко. – Гучно грає!
– Ну, вчись на трубі, коли тобі подобається, – погодився Гусля.
– А навіщо мені вчитися? Я й так умію, – відповів Незнайко.
– Та ні, ти ще не вмієш.
– Умію, умію! Ось послухай, – закричав Незнайко і заходився з усієї сили дути в трубу: – Бу-бу-бу! Гу-гу-гу-гу!
– Ти просто трубиш, а не граєш, – відповів Гусля.
– Як не граю!? – образився Незнайко. – Навіть дуже добре граю. Гучно!
– Ех, ти! Тут річ не в тому, щоб було гучно. Треба, щоб було гарно.
– Так у мене ж і виходить гарно.
– І зовсім не гарно, – сказав Гусля. – Ти, як я бачу, зовсім нездібний до музики.
– Це ти нездібний! – розсердився Незнайко. – Це ти із заздрощів таке говориш. Тобі хочеться, щоб тебе одного слухали й хвалили.
– Нічого подібного, – сказав Гусля. – Бери трубу й грай, скільки хочеш, якщо думаєш, ніби не треба вчитися. Хай і тебе хвалять.
– Ну й буду грати! – відповів Незнайко.
Він знову став дути в трубу, а що грати не вмів, то труба в нього й ревіла, й хрипіла, й верещала, й хрокала. Гусля слухав, слухав…
Зрештою йому набридло. Він одягнув свою оксамитову тужурку, причепив до шиї рожевий бантик, якого носив замість галстука, і пішов у гості.
Увечері, коли всі малюки зібралися вдома, Незнайко знову взявся за трубу і заходився грати:
– Бу-бу-бу! Ду-ду-ду!
– Що за шум? – закричали всі.
– Це не шум, – відповів Незнайко. – Це я граю.
– Припини зараз же! – закричав Знайко. – Від твоєї музики вуха болять!
– Це тому, що ти до моєї музики ще не звик. От звикнеш – і вуха не болітимуть.
– А я й не хочу звикати. Дуже мені потрібно!
Але Незнайко не слухав його і продовжував грати:
– Бу-бу-бу! Хр-р-р! Віу! Віу!
– Та припини ти! – накинулись на нього всі малюки. – Йди геть із своєю противною трубою!
– Куди ж я піду?
– Йди в поле і грай собі там.
– А хто мене в полі слухати буде?
– А тобі конче потрібно, щоб хтось слухав?
– Обов'язково.
– Ну, то йди на вулицю, там тебе сусіди слухатимуть.
Незнайко пішов на вулицю і став грати біля сусіднього будинку, але сусіди попросили не шуміти під вікнами.
Тоді він пішов до другого будинку – його й звідти прогнали. Він пішов до третього будинку, але й там його виганяли, а він вирішив на зло їм грати й грати. Сусіди розсердились, вибігли надвір і погналися за ним.
Ледве він утік від них із своєю трубою.
З того часу Незнайко перестав грати на трубі.
– Моєї музики не розуміють, – казав він. – Ще не доросли до моєї музики. Ось коли доростуть, самі попросять, та пізно буде. Не буду більше грати.
– Навчи мене грати. Я теж хочу бути музикантом.
– Учись, – погодився Гусля. – На чому ти хочеш грати?
– А на чому найлегше вивчитись.
– На балалайці.
– Ну, давай сюди балалайку, я спробую.
Гусля дав йому балалайку. Незнайко забренчав по струнах. Потім каже:
– Ні, балалайка дуже тихо грає. Дай щось інше, гучніше.
– А ще гучнішого нічого нема?
– Дай-но сюди, спробуємо.
Гусля дав йому велику мідну трубу. Незнайко як дуне в неї, а труба як зареве!
– Оце гарний інструмент! – зрадів Незнайко. – Гучно грає!
– Ну, вчись на трубі, коли тобі подобається, – погодився Гусля.
– А навіщо мені вчитися? Я й так умію, – відповів Незнайко.
– Та ні, ти ще не вмієш.
– Ти просто трубиш, а не граєш, – відповів Гусля.
– Ех, ти! Тут річ не в тому, щоб було гучно. Треба, щоб було гарно.
– Так у мене ж і виходить гарно.
– І зовсім не гарно, – сказав Гусля. – Ти, як я бачу, зовсім нездібний до музики.
– Це ти нездібний! – розсердився Незнайко. – Це ти із заздрощів таке говориш. Тобі хочеться, щоб тебе одного слухали й хвалили.
– Нічого подібного, – сказав Гусля. – Бери трубу й грай, скільки хочеш, якщо думаєш, ніби не треба вчитися. Хай і тебе хвалять.
– Ну й буду грати! – відповів Незнайко.
Він знову став дути в трубу, а що грати не вмів, то труба в нього й ревіла, й хрипіла, й верещала, й хрокала. Гусля слухав, слухав…
Зрештою йому набридло. Він одягнув свою оксамитову тужурку, причепив до шиї рожевий бантик, якого носив замість галстука, і пішов у гості.
– Що за шум? – закричали всі.
– Це не шум, – відповів Незнайко. – Це я граю.
– Припини зараз же! – закричав Знайко. – Від твоєї музики вуха болять!
– Це тому, що ти до моєї музики ще не звик. От звикнеш – і вуха не болітимуть.
– А я й не хочу звикати. Дуже мені потрібно!
Але Незнайко не слухав його і продовжував грати:
– Бу-бу-бу! Хр-р-р! Віу! Віу!
– Та припини ти! – накинулись на нього всі малюки. – Йди геть із своєю противною трубою!
– Куди ж я піду?
– Йди в поле і грай собі там.
– А хто мене в полі слухати буде?
– А тобі конче потрібно, щоб хтось слухав?
– Обов'язково.
– Ну, то йди на вулицю, там тебе сусіди слухатимуть.
Незнайко пішов на вулицю і став грати біля сусіднього будинку, але сусіди попросили не шуміти під вікнами.
– Моєї музики не розуміють, – казав він. – Ще не доросли до моєї музики. Ось коли доростуть, самі попросять, та пізно буде. Не буду більше грати.
Як Незнайко був художником
Оповідання про Незнайка
Тюбик був дуже хороший художник. Одягався він завжди в довгу блузку, яку називав балахоном. Варто було подивитися на Тюбика, коли він, нарядившись у свій балахон і відкинувши назад своє довге волосся, стояв перед мольбертом з палітрою в руках! Кожний одразу бачив, що перед ним справжній художник.
Після того як ніхто не захотів слухати музику Незнайка, він вирішив стати художником. Прийшов він до Тюбика й каже:
– Слухай, Тюбику, я теж вирішив стати художником. Дай мені яких‑небудь фарб і пензель.
Тюбик був добрий малюк, він подарував Незнайці свої старі фарби і пензлик.
В цей час до Незнайка прийшов його приятель Гунько. Незнайко каже:
– Сідай, Гунько, я тебе малювати буду.
Гунько зрадів, сів мерщій на стілець, і Незнайко почав його малювати. Йому хотілось намалювати Гунька дуже красивим, от він і намалював йому червоний ніс, зелені вуха, сині губи й оранжеві очі. Гунькові кортіло швидше подивитись на свій портрет. Від нетерплячки він навіть не міг усидіти спокійно на стільчику і весь час вертівся.
– Не крутись, не крутись! – казав йому Незнайко. – А то несхожим вийдеш.
– А тепер схожий? – запитав Гунько.
– Дуже схожий, – відповів Незнайко й прималював йому фіолетовою фарбою вуса.
– Ану покажи, що вийшло, – попросив Гунько, коли Незнайко закінчив портрет.
Незнайко показав.
– Та хіба я такий? – закричав Гунько з переляку.
– Звичайно, такий. Який же ще?
– А вуса навіщо намалював? У мене ж вусів нема.
– Ну, виростуть коли‑небудь.
– А чому ніс червоний?
– Це щоб було красивіше.
– А чуприна чому голуба? Хіба в мене голуба чуприна?
– Голуба, – відповів Незнайко. – А коли тобі не подобається, я можу зробити зелену.
– Ні, це поганий портрет, – сказав Гунько. – Дай я його порву.
– Навіщо знищувати художній твір? – заперечив Незнайко.
Гунько хотів одібрати в нього портрет, і вони почали битися. На шум прибігли Знайко, лікар Пілюлька та інші малюки.
– Ви чого б'єтеся? – питають.
– Ось, – закричав Гунько. – Розсудіть ви нас: скажіть, хто тут намальований. Правда, це не я?
– Звичайно, не ти, – відповіли малюки. – Тут якесь опудало горохове намальоване.
Незнайко каже:
– Ви не догадалися тому, що тут нема підпису. Я зараз підпишу, і все буде зрозуміло.
Він узяв олівець і написав під портретом друкованими літерами: «Гунько». Потім почепив портрет на стіні і сказав:
– Хай висить. Усі можуть дивитися, нікому не забороняється.
– А я прийду вночі, – сказав Гунько, – і знищу цей портрет.
– А я вночі не ляжу спати й стерегтиму, – відповів Незнайко.
Ображений Гунько пішов додому, а Незнайко й справді не ліг увечері спати.
Коли малюки поснули, він узяв фарби і заходився всіх малювати. Пончика він намалював таким товстим, що той навіть не вмістився на портреті. Поспішайка намалював на тонесеньких ніжках, а ззаду чомусь домалював собачого хвоста. Мисливця Кульку намалював верхи на Бульці. Лікареві Пілюльці замість носа намалював градусник. Знайкові, хтозна для чого, намалював ослячі вуха. Словом, усіх понамальовував у смішному й безглуздому вигляді.
До ранку він розвісив ці портрети на стінах і зробив під ними написи, так що вийшла справжня виставка.
Першим прокинувся лікар Пілюлька. Він побачив на стіні портрети й засміявся. Вони йому так сподобалися, що лікар навіть начепив на ніс окуляри й став розглядати портрети дуже уважно. Він підходив до кожного портрета, дививсь і довго сміявся.
– Молодець, Незнайко! – говорив лікар Пілюлька. – Ніколи в житті я так не сміявся.
Потім він зупинився біля свого портрета і строго спитав:
– А це хто? Невже це я? Ні, це не я! Це дуже поганий портрет. Ти краще зніми його.
– Навіщо знімати? Хай повисить, – відповів Незнайко.
Лікар Пілюлька образився і сказав:
– Ти, Незнайку, мабуть, хворий. У тебе щось з очима трапилось. Де це ти бачив, щоб у мене замість носа був градусник. Доведеться тобі на ніч касторки дати.
Незнайко дуже не любив касторку. Він злякався й каже:
– Ні, ні. Тепер я сам бачу, що портрет поганий.
Він зняв з стіни портрет Пілюльки й порвав його.
Слідом за Пілюлькою прокинувся мисливець Кулька. І йому портрети сподобались. Він ледь не луснув зо сміху, дивлячись на них. А потім побачив свій портрет, і настрій у нього одразу зіпсувався.
– Це поганий портрет, – сказав Кулька, – не схожий на мене. Ти зніми його, а то я ніколи не візьму тебе на полювання.
Довелося Незнайкові і мисливця Кульку із стіни зняти. Так було з усіма. Всім подобались портрети інших, а свої не подобались.
Останнім прокинувся Тюбик, який любив спати довше за всіх. Коли він побачив на стіні свій портрет, то страшенно розсердився і сказав, що це не портрет, а бездарна, антихудожня мазанина. Потім він зірвав із стіни свій портрет і відібрав у Незнайка фарби й пензлик.
На стіні залишився тільки Гуньків портрет. Незнайко зняв його й пішов до свого приятеля.
– Хочеш, Гуньку, я подарую тобі твій портрет, а ти за це помиришся зі мною, – запропонував Незнайко.
Гунько взяв портрет, порвав його на клаптики й сказав:
– Згода, мир. Але дивись мені: якщо хоч раз іще намалюєш, нізащо не буду миритися.
– А я нікого більше не малюватиму, – відповів Незнайко. – Малюєш, малюєш, а ніхто й спасибі не скаже, всі тільки лаються. Не хочу більше художником бути.
А тепер мультфільм
Немає коментарів:
Дописати коментар